Михайло Васильович

«Добрий день, мене звати Михайло Васильович, мені 58 років. Родом я з Івано-Франківської області. Там була дружина і син. Будинок у нас був. Чотири роки тому померла дружина. Через рік у нас згорів будинок.

Син одружився і поїхав в інше місто. Я теж один там поневірятися не міг і поїхав працювати по будівництвах. Там я і працював і жив три роки. Почав пити, як-то складно стало з усім що я пережив прокидатися. Так я працював і їздив і пив.

П’ять місяців тому мені подзвонили і повідомили що мій син врізався в КАМАЗ і загинув. Я поїхав на похорон, погано пам’ятаю той час, було дуже важко пережити це все. Після того як я поховав сина, забрав його документи і збирався поїхати додому. Чекав на електричку, підійшли три хлопці, попросили закурити, я дістав з сумки сигарети, дав усім по цигарці. Коли ховав пачку назад, відчув один удар пляшкою, за ним другий …

Далі я нічого не пам’ятаю. Отямився на лавочці в одних спортивних штанях і сорочці. Все забрали: курточку з документами, сумку з речами і документами сина, джинси зняли, гроші, взагалі все забрали.
Підійшов чоловік і викликав поліцію, вони мене одразу направили в лікарню, тут я вже два місяці. У мене була вибита щелепа, зламані ребра і рука. Руку ще потрібно буде оперувати, але ні грошей ні документів немає.

Тут в лікарні я звичайно не пив весь цей час, але думаю краще мені було б потрапити в реабілітаційний центр для алкозалежних, до кінця цю заразу кинути.
Очухаюся і буду думати, що далі робити зі своїм життям. ”

Сьогодні відправили Мишу в реабцентрі під Луцьк. Далі його заберуть і підтримають у відновленні документів Будинок Милосердя Київ.
Я купив йому необхідні медикаменти, які мені продиктувала лікар. Завтра відвезу йому ще одяг і м’якою їжі, якої він попросив, бо жувати не може. »
Інтерв’ю та допомогу волонтера з проекту Сука Життя

Кравець Павло Михайлович

Історія з Павлом, виявляється, ще сумніша …
Коли йому викликали швидку допомогу, вона його забрала, а потім він опинився … ..в лісі! Каже, його просто викинули там лікарі.
Знайшла його перехожа дівчина, яка повторно викликала швидку і поліцію, але ті, коли вона пояснила їм, що людина хвора і два дні нічого не їв і не пив, запропонували їй розвести біля нього багаття (!) І принести йому їжу. Госпіталізувати його відмовилися. Поліція теж відмовила у сприянні.
Довелося звернутися до журналістів, які з боєм змогли покласти його в лікарню …
Ось такі у нас «лікарі» і «поліція».

«Мене звати Кравець Павло Михайлович. Я народився в 1970 році на Івано-Франківщині.
Там виріс, вивчився на будівельника.
Потім мати з батьком переїхала до Києва і взяла мене і старшого брата з собою.
Тут ми працювали всі разом сімейним підрядом по ремонту квартир, жили на Малишка 27 у рідного дядька, мамкін брата.
Спочатку помер батя, потім мамка, потім дядько. Брат поїхав на батьківщину, а у мене відмовили ноги.
Потім прийшли якісь люди, викинули мене з квартири, зараз живу прямо тут на вулиці, біля будинку.
Брат живе в маминій квартирі за адресою: вулиця Романа Шухевича 10, к 17, Бурштин, Івано-Франківська область, як з ним зв’язатися, не знаю … »

Якщо хто є з Бурштина, відгукніться будь ласка, потрібно знайти його брата!

Спілкування з підопічними

збиралися разом пороздумувати над тим, що кожному особисто хотілося б поміняти в житті….

розмірковували над втратою соціальних зв’язків із-за свого язика (!), котрий каже те, що накопичилось в нашому серці

прийшли до висновку, що починати потрібно з виправлення свого “серця” (думок, бажань, почуттів) –

тоді будемо правильний світогляд і відповідно зможем нормально жити в суспільстві…

Осадча Людмила Анатоліївна

“… мені сказали, що серед живих я не числюся, що мене поховали і навіть пам’ятник поставили на якомусь цвинтарі …, потрібно через суд доводити, що я жива …”
Фото Александр Чекменев (Alexander Chekmenev)
“Я, Осадча Людмила Анатоліївна (дівоче прізвище Сквирська) народилася 8 січня 1968 року в Луганській області, Краснолуцького району, селище Кришталевий.
У 1975 році ми з батьками та братом переїхали до бабусі в Черкаську область, Звенигородський район, село Козацьке де і пішла в перший клас і закінчила школу.
 
У 1985 році померла моя мама, через рік батько і бабуся.
 
У 1994 році я поїхала в Москву на роботу, в село де я жила, не повернулася. Поїхала в місто Ватутіне Черкаської області. Там вчилася на перукаря і працювала там деякий час потім вчилася на продавця і працювала в магазині «Аліна».
 
У 2000 році я познайомилася з майбутнім чоловіком і ми поїхали з ним в місто Київ до нього, де у нього і жили. У 2002 році у нас з ним народився старший син Михайло, в 2003 році народився другий син Антон.
 
Я в магазині працювала, потім в’язала на замовлення, стригла людей, була нянькою. Чоловік працювати не любив, бився часто, виганяв з дому, а потім і зовсім вигнав.
Виявляється, йому потрібна була не я, а гроші які він думав отримувати на дітей.
Так я опинилася на вулиці без грошей і житла. Діти залишилися з ним – не брати ж мені їх з собою на вулицю.
 
Потім випивати почала, намагалася влаштуватися десь, пішла працювати в Димер на квіткову фабрику в теплицю.
Чоловік не пускав мене до дітей, не давав бачитися з ними, оббрехав мене перед усіма, що я погана мати.
 
У 2006 році у мене стався інсульт і мене виходив один чоловік. С тих пір у мене не працює одна рука.
Він забрав до себе і ми прожили з ним 13 років в неофіційному шлюбі по вулиці Ольжича.
 
18 листопада 2018 року він помер і мене вигнала на вулицю його сестра, і знову я на вулиці опинилася, поки не звернулася в міліцію за допомогою, щоб допомогли мені з документами (паспорт у мене вкрали кілька років тому).
Там мені сказали, що серед живих я не числюся що мене поховали і навіть пам’ятник поставили на якомусь цвинтарі. Виявилося, що з моїм паспортом загинула в аварії якась жінка і її впізнали, як мене.
 
Зараз мене хоче забрати до себе в Луганськ брат, але паспорта немає, потрібно через суд доводити, що я жива.
Зараз перебуваю в притулку Будинок Милосердя, куди потрапила з лікарні на Фрунзе 103″