Женя Витичак

«Мене звати Витичак Євген Леонідович, 1976 року народження.

Народився я в Велико-Михайлівському районі Одеської області, в смт Цебіково.

Був брат. Помер в 21 рік. Був батько. Помер після брата через пару років.
Мати в Луганській області з вітчимом. Після того, як війна почалася, зв’язок з ними втратив. Живі або не живі — не знаю.

Після смерті брата я почав випивати. 23 мені було тоді.
Став їздити по заробітках по всій Україні.
В одному місті поживу, попрацюю, потім набридне — їжу в інше місто.

П’ять років тому потрапив до Києва. Поки працював, знімав хостел. Коли гроші закінчувалися, збирав пляшки, залізо, папір, пластик всякий. На приймання здавав. Спав, де доведеться, під балконами.

Один раз напився так, що заснув на морозі, потрапив до лікарні. Відрізали мені одну ногу, а на іншій нозі пальці відрізали.

Півтора роки пролежав у лікарні, купу крапельниць мені ставили, уколів всяких.
У лікарні я ще більше став пити. Виходу не бачив.
Нап’юся, мене виженуть з лікарні, швидка потім привозить. Був такий місяць, коли мене до 20-ти разів виганяли і привозили.

Віруючі до мене в лікарню приходили. Рік постійно пропонували мені в реабілітаційний центр поїхати, я все відмовлявся. Наслухався від сусідів по палаті: завезуть невідомо куди, й не виберешся потім … Дурень був, потрібно було їхати. Не поїхав і зараз ще проблеми зі спиною маю, болить страшно.

Сподіваюся, допоможуть мені відновити документи, зроблять інвалідність, на роботу допоможуть влаштуватися.
Може, сім’я коли-небудь буде … Одружуються ж інваліди теж … »

Зараз Женя перебуває в притулку, йде процес відновлення йому документів.

За фото дякую Александр Чекменев (Alexander Chekmenev)