Монотонна, одноманітна робота. День схожий на попередній… і на той, що був перед ним… і тиждень назад… Замкнуте коло справ. Передбачувана до тошноти циклічність подій. Закам’яніла непорушна стабільність, від якої душа поступово засихає і викришується, наче зчерствілий хліб. Біль і потреби нужденних стають просто роботою, машинальним виконанням «обов’язку»…
Все це не про роботу «Дому Милосердя»!
Верениця різноманітних справ. Поїздки по різним інстанціям, державним установам, відновлення документів, оформлення пенсій, соц.виплат; медичні обстеження/консультації/МСЕКи…колаж процесів. Нові події, новоприбулі перетворюють щільно розпланований тиждень на гру в тетріс. Вся команда, наче спортсмен на біговій доріжці – весь час в тонусі, в активному русі. Іноді здається, що ми на місці, але результати яскраво свідчать про інше – просвтлілі обличчя підопічних, розправлені плечі, блиск в очах, відродження віри в себе, в майбутнє, віри в Бога… віри Богу.
Але цей пост трішечки не такий.Хочеться назвати його «провальних 6 годин».
Після важливої для команди зустрічі, роз’їхались у різні сторони у різних справах. Нижче опис подій одного із членів.
Мета: знайти на залізничному вокзалі Дарниця Олю, щоб забрати її на притулок.
Поїздка через БВС. На перехресті з проспектом Ю.Гагаріна в підземному переході зазвичай «мешкає» Олексій, про якого вже, здається, півсвіту дзвонило. Ретельно досліджена вся підземка, та прилеглі території. Лише «ліжечко» охайно складене. Всі контакти мовчать.
Тільки пан Максим погодився організувати зустріч, при нагоді. Дякуємо!
Ось і з/д вокзал Дарниця. На постійному місці Олі нема. Тунелі, базари, провулки, парки. Нема. На виході з приміщення вокзалу лежить чолов’яга поважного віку. Життя настільки зморило, що ні піднятись з калюжі, ні назвати імені, нажаль не зміг. Нічим, окрім як перемістити його з мокрого граніту на картонну «подушку» не вдалось. Але естафету перейняли медики вокзалу та добросердечна касирка пані Марина. Дякуємо!
Оля виявилась там, де й зазвичай. Але… важливі справи, відповідальність за інших не пустили її. Її друг Ваня сказав, що проведе з нею серйозну розмову і подзвонить. З ними ще був один пан, який сказав, що хоче змінити життя і готовий робити кроки.
Така прикрість – він взяв візитівку і… хутко зник.
Отож, повертаючись до початку… бувають такі дні… Але чи правильно вважати ці 6 годин провальними?! Чи можна взагалі вважати марно витраченими зусилля, час, ресурси на допомогу, спасіння інших людей, які опинились в таких життєвих обставинах, з яких самі вже не в змозі вибратись?!
НІ!
Якщо ти теж так вважаєш, якщо ТИ бажаєш бути нашим «12 гравцем», ТИ МОЖЕШ!!!
«Мене звати Витичак Євген Леонідович, 1976 року народження. Народився я в Велико-Михайлівському районі Одеської області, в смт Цебіково. Був брат….
Читати далі →Жесть якась… З семи жінок, які знаходяться зараз в наших притулках, п’ятьом відмовили у допомозі рідні доньки. Причому двом з…
Читати далі →Порадійте разом із нами! Влітку нас прийняли до європейської спільноти, яка бореться із бездомністю. Ми стали асоційованими членами цієї організації…
Читати далі →«Мене звати Марушко Ярослав, 1972 р Сидів колись у в’язниці, там по листуванню познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Коли звільнився,…
Читати далі →12.07.2017 Велике спасибі Людмилі за пожертвування нового взуття нужденним старим!
Читати далі →Сьогодні перевіряли наших стареньких та інвалідів на ВІЛ. Дякуємо 100 відсотків життя. Київ за вашу допомогу! Приїхали, перевірили, допомогли — все безкоштовно,…
Читати далі →Недавно до нас завітав простий студент із Лівіїї, який навчається в Києві. Поволонтерити є всім можливість! Перший раз у житті…
Читати далі →Токар Станіслав, 1986 р.н. бездомний. Історія зі слів діловода з села Станіслава, тому що у самого Станіслава проблеми з…
Читати далі →Сестра Нектарія та пані Зоряна дуже завзято, натхненно та наполегливо клопотались, щоб на вулиці ночувало на одну людину менше. Тож…
Читати далі →Сьогодні вівторок! Щедрий Вівторок!!! Багато людей поруч потребують допомоги. Їм справді дуже зле. На сьогоднішній день у Києві кілька тисяч безпритульних…
Читати далі →Я, Батенко Надія Федорівна, 1954 року народження. Все життя прожила в Києві. Закінчила технікум на старшого продавця. Працювала за фахом….
Читати далі →Одна із небагатьох київських лікарень, звідки не викидують людей на вулицю, наче непотріб — лікарня біля метро Університет. Волонтери…
Читати далі →