Бувають такі дні...

Монотонна, одноманітна робота. День схожий на попередній… і на той, що був перед ним… і тиждень назад… Замкнуте коло справ. Передбачувана до тошноти циклічність подій. Закам’яніла непорушна стабільність, від якої душа поступово засихає і викришується, наче зчерствілий хліб. Біль і потреби нужденних стають просто роботою, машинальним виконанням «обов’язку»…

Все це не про роботу «Дому Милосердя»!

Верениця різноманітних справ. Поїздки по різним інстанціям, державним установам, відновлення документів, оформлення пенсій, соц.виплат; медичні обстеження/консультації/МСЕКи…колаж процесів. Нові події, новоприбулі перетворюють щільно розпланований тиждень на гру в тетріс. Вся команда, наче спортсмен на біговій доріжці – весь час в тонусі, в активному русі. Іноді здається, що ми на місці, але результати яскраво свідчать про інше – просвтлілі обличчя підопічних, розправлені плечі, блиск в очах, відродження віри в себе, в майбутнє, віри в Бога… віри Богу.

Але цей пост трішечки не такий.Хочеться назвати його «провальних 6 годин».
Після важливої для команди зустрічі, роз’їхались у різні сторони у різних справах. Нижче опис подій одного із членів.

Мета: знайти на залізничному вокзалі Дарниця Олю, щоб забрати її на притулок.
Поїздка через БВС. На перехресті з проспектом Ю.Гагаріна в підземному переході зазвичай «мешкає» Олексій, про якого вже, здається, півсвіту дзвонило. Ретельно досліджена вся підземка, та прилеглі території. Лише «ліжечко» охайно складене. Всі контакти мовчать. Тільки пан Максим погодився організувати зустріч, при нагоді. Дякуємо!

Ось і з/д вокзал Дарниця. На постійному місці Олі нема. Тунелі, базари, провулки, парки. Нема. На виході з приміщення вокзалу лежить чолов’яга поважного віку. Життя настільки зморило, що ні піднятись з калюжі, ні назвати імені, нажаль не зміг. Нічим, окрім як перемістити його з мокрого граніту на картонну «подушку» не вдалось. Але естафету перейняли медики вокзалу та добросердечна касирка пані Марина. Дякуємо!
Оля виявилась там, де й зазвичай. Але… важливі справи, відповідальність за інших не пустили її. Її друг Ваня сказав, що проведе з нею серйозну розмову і подзвонить. З ними ще був один пан, який сказав, що хоче змінити життя і готовий робити кроки. Така прикрість – він взяв візитівку і… хутко зник.
Отож, повертаючись до початку… бувають такі дні… Але чи правильно вважати ці 6 годин провальними?! Чи можна взагалі вважати марно витраченими зусилля, час, ресурси на допомогу, спасіння інших людей, які опинились в таких життєвих обставинах, з яких самі вже не в змозі вибратись?!
НІ!
Якщо ти теж так вважаєш, якщо ТИ бажаєш бути нашим «12 гравцем», ТИ МОЖЕШ!!!