Із Міської клінічної лікарні №12 забрали Шакірову Тетяну Миколаївну. Випадково знайшли фото Тетяни 2018 року. Хто його присилав і за яких обставин, взнати не вдалось.
Але в Домі Милосердя її не було. І от… «випадковості не випадкові».
Її історія звучить нереальною. Деякі факти, які ми почули, вирішили не оприлюднювати із етичних причин та з метою безпеки самої підопічної. Ніяких фактів підтвердження, як і спростування ми не маємо. Тож, ось, що Тетяна розповіла про себе:
Народилась я в сім’ї звичайних працівників у серпні 1959 року в селі Савин Козелецього району Чернігівської області. Після восьми класів поступила в училище від заводу «Артема» і здобула професію «Монтажник спецрадіоапаратури» (апаратура для ракет). Але не працювала ні дня монтажницею, бо одружилась і свекруха влаштувала мене секретарем в Інститут вдосконалення лікарів, де вона працювала завідувачем Кафедри іноземних мов на Сирці. З часом вже і я сама почала викладати предмет «Делопроизводство» (рос.). Свекор працював головним інженером на авіазаводі. Чоловік — на Київському механічному заводі в конструкторському бюро з обчислювальними машинами. В свій час він був майстром спорту по боротьбі, тренував хлопчиків. Донька одружилась із високопосадовцем. І, здаваллось, живи і радій! Але щось не давало. Зять розбився на машині. Свекри померли. В 2014 році чоловіка з донькою отруїли. Життя пішло шкереберть. Я й сама не знаю, як живою залишилась. «Чорні ріелтори» вивезли за Київ і знущались доти, поки не погодилась підписати документи на квартиру. Все навалилось. Думала, що «дах поїхав».
Рятувалась як могла. Коли прийшла до тями, приїхала до своєї квартири на вулиці К. Блюхера, а там інші вікна, все інше і вже чужі люди там живуть… Перший час я там і ночувала, під своїм домом. Знайомі дозволяли в машині ночувати. Та зимою могла там замерзнути і я почала приєднуватись до інших бездомних – разом легше вижити. Підробляла двірником, щоб було за що харчі купити. Різного вистачало. В 12 лікарню це вже я вдруге потрапила. Вперше – машина на пішохідному переході збила. А цього разу з обмороженням. Добра лікарка не дала відрізати стопу – боролась, щоб мене інвалідом не зробили. Не пам’ятаю, як її звали. Після смерті доньки та чоловіка взагалі в пам’яті мало що затримується. Був час, коли я навіть рік свого народження згадати не могла. Тож, дякую тому лікарю, що потроху розходжуюсь на своїх двох!