Я народилась 1 квітня 1951 року в Новосибірську. В 1956 році переїхали в Харків, де папа працював токарем на шиноремонтному заводі. Після закінчення школи я поїхала в Ташкент на роботу – працювала в дитячому садочку. В той період мої батьки померли, а старші брати продали той будинок. Коли повернулась до Харкова, на поділені кошти змогла купити собі будиночок, в якому жила зі своєю сім’єю.
Продала будинок, але то був період, коли купони змінювались на гривні і так вийшло, що я не змогла придбати собі житла і деякий час жили у батьків чоловіка. Чоловік помер, свекруха розпилась і я була вимушена з двома дітьми переїхати. Хотілось почати все спочатку і тому переїхала до Конотопу.
Я добилась кімнату в гуртожитку, де й прожила 20 років. Потім той гуртожиток перепродали і тарифи на комунальні послуги різко збільшились. Син в квітні минулого року помер і я таку платню вже витягувати не могла. Закінчилось все тим, що мене побили з погрозами. Доньці пригрозили, щоб не втручалась. Аби мене не приписувати зробили з мене боржника. Для того я до Києва приїхала, щоб добитись справедливості! Апеляційний суд скасував ту суму, але й досі з мене стягується 400 гривень щомісяця. Жила на вулиці, в лісополосі, спала на лавочках, на вокзалі, коли поліцейські давали… До доньки я навіть звертатись не хочу, бо вона живе з чоловіком та двома дітьми на 12 квадратних метрах. Куди ще й матір стареньку?!
Валентина Іванівна зі сльозами розповіла про те, як деякі поліціянти смакують знущаннями над сплячими бездомними не тільки на вокзалі, а й на вулиці. Одного разу, якби не випадковий свідок, невідомо що могло б з нею статись далі. А так, лише зламаний палець на нозі. Перше про що спитала – чи можна приймати гарячий душ і чи можна відіспатись.